31 грудня 1996 року ми провели перше служіння на Липневій, 16 в маленькому, старенькому, в міру можливості відреставрованому будиночку, який нещодавно придбали. Відтоді ми збиралися щосуботи. Осінь 1999 року та зима 2000 були щедрими на опади і коли прийшла весна, ми побачили що будинок просів, а на стінах та в кутках з`явилося багато тріщин. Зрозуміли, що потрібно зміцнювати фундамент. Тоді почулася смілива пропозиція: не старий зміцнювати, а робити новий.
Молилися, та просили у Бога поради, допомоги та мудрості, і Він відповів, та дав бажання, Своє благословення, та людей, які вміють будувати. За весну, літо та осінь було викопано і закладено фундамент та викладено цоколь. Цій роботі віддавали свої сили та вміння батько та молодший син Дьякови. Зі щирістю та теплотою згадуємо про молодого брата, який народився біля Чорнобиля, він викопав траншею внутрішнього фундаменту молитовного будинку. На весні 2001 року приїхала будівельна бригада Василя Антонюка з Західної України. 30 квітня поклали першу цеглину, а 16 травня мали прощальний обід з бригадою, бо вже стояв двоповерховий будинок і дах над ним.
Слід було продовжувати роботу, і Господь посилає нових робітників: штукатура Олександра Антонюка та його помічниць маму й старшу доню родини Бараннік. Скільки ними було пересіяно, перелопачено! Та робота в молитовному залі була зроблена. 30 грудня 2001 року громада зібралася на богослужіння у новому будинку. Гостей у нас було багато, та молитов і щирої подяки Богові було ще більше. «До цього місця допоміг нам Господь».
Коли Олександр поїхав, своє плече підставив Володимир Чижовський. Він поштукатурив не лише з середині, а ще й зовні, а потім на будинок одягнув «шубу». Милість Господа продовжувалася, і до нас приїхала сім`я Федоренко. Робота з залізом — справа їх рук. Потім сестричка Валя Мовчан своїми руками привела до вигляду, який вони мають тепер, малий зал та всі інші кімнати. Щира вдячність їй за всю працю, а Господу — за Його любов — молитовний будинок.
