Про цінність його творчості в українській літературі багато сказано і недарма. У 1859 р. в німецькому місті Лейпциг у видавництві Вольфганга Герхарда було надруковано збірник поезій «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки», який входив до серії видання «Русская библиотека». До збірки увійшли по шість поезій Олександра Пушкіна і Тараса Шевченка. Серед надрукованих творів є особливо вражаючий і одночасно суперечливий «Заповіт».
Від перших досліджень творчості Шевченка й донині точиться суперечка про ставлення поета до Бога. З дитинства Тарас ріс у патріархальній українській родині, де віра в Бога була неодмінною складовою життя. Потреба молитви стала такою ж необхідною, як повітря і їжа, а кріпаччина була перепоною навіть у цьому:
«Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.»
Учився Тарас у школі за церковними книгами, добре знав Псалтир. У його «Щоденнику» є запис про те, що велике полегшення йому приносили сповідь та причастя.
У багатьох творах Шевченко звертається до Бога, у якого просить допомоги, мудрості, широко користується біблійними образами. Проте, в своїх віршах він може сперечатися з Богом, навіть заперечувати його. Написаний у 1845 році в Переяславлі найвідоміший вірш поета «Заповіт», має сумнівні рядки:
«Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога...»
Виявляється, що у лейпцизькому виданні 1859 року атеїстичних слів «а до того я не знаю Бога» немає.
На думку Івана Огієнка (педагога, мовознавця, митрополита, члена Наукового Товариства імені Т.Шевченка), «…хтось пізніше навмисне вставив „я не знаю Бога“, і тим зіпсував і будову вірша, і Шевченкову ідеологію, роблячи з нього атеїста». Цей порівняно маловідомий факт наводить Іван Огієнко у книзі «Тарас Шевченко», яку, за словами українського літературознавця Михайла Назаренка, створено тільки зараз, переважно на основі рукописної спадщини вченого. До такого висновку І.Огієнко прийшов проаналізувавши місця з радянських видань «Кобзаря» 1910 р. за редакцією В.Доманицького та лейпцизького видання 1859 року.
Звичайно, цей факт не є доказовим. Проте, у минулому році мене попросили продекламувати саме цей твір Шевченка перед представниками чеченської діаспори у місті Кривий Ріг. Пам’ятаю, що сумнівні рядки вірша я не змогла сказати — я їх просто змовчала (потім багато думала — чи мала права?). Але тепер я хочу вірити в те, що Тарас Шевченко дійсно був віруючою людиною і не забував про Бога, звертаючись до Нього як до Єдиного Утішника і Мудрого Творця. Адже тільки Він може спасти від гарячих сліз, тяжкого горя та смертельної печалі.
Тетяна Кривенко