Чи повинні адвентисти сьомого дня створювати й утримувати деномінаційні школи?
У рамках нашої серії з 12 частин, присвяченій 175-річчю Adventist Review, ми ділимося з вами статтею, яка була характерна для періоду 1878-1897 рр. Ця стаття з’явилася 132 роки тому у випуску Review and Sabbath Herald від 1 березня 1892 року.
В “Review”, як і раніше, в основному використовували добірки з інших християнських видань, але в міру того, як журнал переходив до кінця 1800-х років, у ньому можна було знайти більше адвентистських авторів. Ця стаття закликає читачів записувати своїх учнів на адвентистське навчання. Цікаво, що це послання залишається актуальним і сьогодні.
На це запитання (винесене в заголовок) уже дали відповідь. Деномінаційні школи були створені і продовжують існувати. Ця робота розпочалася 1874 року із заснування коледжу Батл-Крік і тривала доти, доки не з’явилися три коледжі та дві академії, в яких навчаються близько дванадцяти сотень студентів. Але це коштує грошей і вимагає напруженої роботи. Чи окупається це? Це залежить від того, яке значення надається досягнутим результатам. Чи окупається християнська освіта замість світської? Чи окуповується навчання молодих людей ґрунтовного курсу теоретичного і практичного вивчення Слова Божого? Чи окуповується утримання шкіл, які ведуть своїх учнів до пізнання Бога в Його творіннях і Його постійної турботи про підтримку всього, що Він створив? Освіта – справа не одного дня чи року, і її результати, відповідно, постійні. Це не питання знання мови, математики та природничих наук із можливістю скласти певні іспити. Це питання характеру, підготовки до праці життя, і його результати простягаються у вічність. Тенденція сучасної освіти полягає в тому, щоб виключити Бога і просту віру в Його Слово зі свідомості студента; і тому трапляється, що багато хто з тих, хто виїжджає з дому до семінарії або коледжу з щирим завзяттям до віри своїх батьків, повертається за кілька років з розумом, сповненим сумнівів і питань, і серцем холодним і жорстким.
Багато адвентистів сьомого дня, які плекали надію, що їхні сини й доньки зможуть вирости й посісти корисні місця в улюбленій ними справі, бачили, як унаслідок прямого або непрямого навчання вони захопилися мирськими заняттями. Чи так це необхідно? Чи повинні віра в Бога і любов до Його справи йти з приходом освіти і культури? Побоюючись такого результату, дехто вважає, що краще не давати своїм дітям освіти, вважаючи за краще дозволити їм рости в порівняльному невігластві, ніж ризикувати тим, що вони зазнають корабельної аварії у своїй вірі. Але коли пізнання Бога, явленого в Його Слові, в Його справах і в Його стосунках з людством, стає головною ідеєю в схемі освіти, результати мають бути сприятливими для християнського зростання. Це особливо вірно, коли цінність особистого досвіду в справах Божих доноситься до серця кожного учня, а загальний настрій школи спрямований у цей бік.
Християнські школи потрібні для того, щоб виховувати учнів для християнського служіння, і християнська школа – це не та, в якій у християнську релігію просто вірять або погоджуються з нею пасивно опікуни чи більшість викладачів, і не та, що функціонує в номінально християнському співтоваристві, але в якій релігія Ісуса Христа в її чистоті є живим, активним принципом, який скеровує та формує роботу, в якому щиро шукають присутності Божого Духа і покладаються на силу Його благодаті як на єдиний засіб досягнення У такому навчальному закладі все викладання в певному сенсі є релігійним, і всі викладачі займаються релігійною роботою як у класі, так і поза ним.
Ті, хто був покликаний Божим провидінням вести особливу роботу, покладену на адвентистів сьомого дня, відчули важливість деномінаційних шкіл як інституції величезної цінності й організували їх так швидко, щойно змогли знайти кошти для цієї мети. Чи співчувають люди, які складають деномінацію, цій ідеї? Чи відчувають вони, що для них або для справи Божої є особлива важливість у тому, чи відвідують їхні сини і дочки ці школи? Чи готові вони присвятити своїх дітей Богу і відправити їх у ці школи, щоб вони були підготовлені для Його служіння? Чи будуть вони підтримувати ці коледжі та академії своїм співчуттям, своїми молитвами і своїми коштами? Їм потрібні всі три. Між людьми і школами має бути тісніший зв’язок. Ці навчальні заклади існують заради людей і справи Божої. Це не приватні підприємства, створені для особистої вигоди. Ті, хто викладає в них, роблять це з любові до справи, заради того, щоб творити добро, і приносять значні особисті жертви. Іноді вони відчувають, що їхню працю мало цінують, а мотиви не розуміють, коли ті, хто мав би стояти поруч і підбадьорювати, з такою готовністю вислуховують скарги й критику, що їх здіймають на поверхню негідні чи легковажні учні. Чи не повинен дух співчуття зайняти місце суворого осуду? Де надія на майбутнє роботи серед адвентистів сьомого дня? Чи не в юнаках і дівчатах? Але де ж зараз ця велика армія молодих людей? Деякі з них сидять удома і ростуть у порівняльному невігластві. Деякі вчаться в середніх школах, звичайних школах і коледжах своїх штатів, здобуваючи освіту, яка поступово, можливо, майже непомітно, але не менш виразно, відводить їх від Бога і Його справи. Хто несе за це відповідальність? Нехай дадуть відповідь батьки. Чи не повинні всі, хто може вплинути на це питання, докласти рішучих зусиль, щоб домогтися радикальних змін? Майбутнє покаже.
Вільям Воррен (В. В.) Прескотт був педагогом, церковним адміністратором і обіймав посаду редактора журналу Review з 1903 по 1909 рік.
За матеріалами ANN