Хто, коли і чому помирає?
Усі пасажири, які перебували у відсіку для некурців у літаку, що зазнав аварії біля берегів Норвегії 1948 року, загинули. Бертран Рассел, найвідоміший у світі атеїст, курив, але 76-річний старий був серед тих, хто врятувався вплав.
Історики вважають, що стародавня версія пороху була випадково виявлена китайськими алхіміками, які шукали еліксир для – так, безсмертя.
Пише поет Стівен Добінс:
Він дивиться на міста, заповнені людьми.
і думає, як сумно, що вони повинні
мчати взад і вперед, наче в них є
начебто у них є якесь велике призначення, в той час як їхнє єдине
місце призначення – це сама смерть – місце.
до якого можна дістатися як сидячи, так і стоячи[i].
Важко зрозуміти, що таке смерть, чи не так? Хто помирає, коли, чому? Віра у всемогутнього і всезнаючого Бога тут теж не особливо допомагає. Зрештою, хіба Бог у вічності планував, щоб 11 вересня 2001 року загинули саме ці 2996 осіб (Єремія Джозеф Ахерн, Джоанна Флора Вайль, Роберт Луїс Скандол та ін.)? Чи, можливо, смерть не повинна мати сенсу? Якби вона мала сенс, то в ній могла б бути якась логіка, якась причина, якесь виправдання, а кому це потрібно для “останнього ворога” (1 Кор. 5:26), для того, що є очевидним злом? Краще нехай зло буде безглуздим, ніж виправданим.
Протягом десятиліть я читав світських письменників, які намагалися знайти мету життя, і всі вони борсалися і бризкали слиною перед однією реальністю: смертю, холодним, жорстким, неминучим розпадом нашого тіла. Як писав російський письменник Микола Гоголь у 1800-х роках про мертвих: “Послухайте, моя добра жінка… ех, яку нісенітницю ви говорите! Що вони можуть коштувати? Подумайте тільки, чому, адже вони ж прах. Чи розумієте ви, що вони всього лише пил? Візьміть найнікчемніший, найскромніший предмет, просту ганчірку, наприклад, – і навіть ганчірка має цінність: ганчірки купують, щоб зробити з них папір, в усякому разі, але те, про що я говорю, ні на що не годиться. Ну-ка, скажіть мені самі, для чого вони потрібні?”[ii].
Або, як писав про них Марк Боуден під час битви за Хюе у В’єтнамі 1968 року: “Хоч би якою гідною, чудовою або коханою не була людина за життя, ось вона раптово і публічно помирає, інколи залишаючись у якійсь безглуздій розчепіреній позі або втрачаючи частину тіла. В один момент ви були лідером, що надихає, як сержант Альфредо Гонсалес, а в наступний – не більше ніж розчленовані, стікаючі кров’ю останки”[iii].
Зрештою, неважливо, як прийде смерть; важливо те, що вона прийде. Живі – це підліткові версії мертвих, і вони це знають, і це знання – кислота, що тече назад через кожну усвідомлену мить, руйнуючи будь-який сенс і мету, яких вони наразі надають цьому моменту. У книзі “Коротка історія думки: Філософський посібник із життя” французький атеїст Люк Феррі написав: “У цьому поєднанні факту смертності з нашим усвідомленням смертності укладені всі питання філософії”[iv] Його рішення? Оскільки (для нього) смерть непереможна, найкраще, що ми можемо зробити – те, що він називає “порятунком без Бога”[v], – це жити без страху смерті. Деякий порятунок. Це як різниця між однією голодною людиною, яка дивиться на картинку з шоколадним суфле, та іншою, яка їсть це шоколадне суфле.
Дівчина із замороженим мозком
Ми ненавидимо смерть, мабуть, найбільше на світі, чи не так? У книжці “Безсмертя: Пошуки можливості жити вічно і те, як це рухає цивілізаціями” філософ Стів Кейв стверджує, що наше бажання ніколи не вмирати “є основою людських здобутків; це джерело релігії, муза філософії, архітектор наших міст та імпульс, що стоїть за мистецтвом. Воно закладено в самій нашій природі, і його результатом є те, що ми знаємо як цивілізація”[vi] Перебільшує він чи ні, але ми не хочемо вмирати.
Сумна історія про небажання помирати пов’язана з жінкою двадцяти з гаком років, яка, будучи з’їденою раком, зібрала достатню кількість краудфандингових коштів, щоб після смерті її мозок був поміщений у кріогенну суспензію. Вона сподівалася, що за достатнього розвитку технологій його можна буде розморозити і завантажити нейронні зв’язки в комп’ютер, тим самим зберігши її або хоча б її свідомість (а хіба ми не є хоча б нашою свідомістю?) “живою”. Поки вони могли б міняти обладнання в міру необхідності, вона могла б, в ідеалі, жити вічно. (Однак якщо вони зберігатимуть резервні копії, яка з них буде справжньою?)
Стаття “Людина, яка думає, що може жити вічно”, опублікована в журналі Тайм 2023 року, розповідає про одного з тих багатих каліфорнійців, які, заробивши більше грошей, ніж можуть витратити за все життя (і, ймовірно, дуже засмучені цим фактом), хочуть витратити їх ще більше. Браян Джонсон, однак, хоче, щоб їх була ціла вічність.
Наразі, пише ТАЙМ, Джонсон “витратив понад 4 мільйони доларів на розробку системи подовження життя під назвою Blueprint, у якій він передає всі рішення, пов’язані з його тілом, команді лікарів, які використовують дані для розробки суворого режиму здоров’я, щоб зменшити те, що Джонсон називає своїм “біологічним віком”. Ця система охоплює щоденне вживання 111 таблеток, носіння бейсболки, яка випромінює червоне світло на його шкіру голови”, а також, крім іншого, “збір власних зразків калу”. [vii]Усе це – частина щоденної рутини, яка, як він сподівається, зможе перемогти не тільки старіння, а й саму смерть. (Хоча цей суворий режим, звісно, не дасть йому змоги жити вічно, але, принаймні, він може дати йому відчуття, що це так).
Від невдалого пошуку безсмертя царем Гільгамешем (2100 р. до н.е.) до локшини мертвої дівчини в чані із замороженим азотом, до збору Браяном Джонсоном зразків калу й усього, що було до, між та після, – усе це свідчить про неприйняття людиною смерті. І хоча більшість людей не зациклюються на цьому, більшість знає, що смерть тримає нас за комір, і ми теж її ненавидимо.
Довгий погляд
З точки зору еволюції, ця ненависть і страх перед смертю не мають сенсу. Смерть – це засіб, за допомогою якого ми з’явилися на світ. Не дивно, що теїстичний еволюціоніст Майкл Дауд написав, що смерть “не менш священна, ніж життя… що смерть, найчастіше, є космічним благословенням”[viii]. Якби містер Дауд (не дай Боже) ховав дитину, я дуже сумніваюся, що він продовжував би нести свою нісенітницю про “космічне благословення”.
Крім болю від втрати близьких, найбільша екзистенційна проблема смерті – це те, як вона впливає на сенс життя. Що означає життя, яке завжди закінчується смертю, смертю всіх, хто коли-небудь знав вас, і коли всі спогади про вас назавжди зникнуть?
Елізабет Вурцель у книзі “Нація Прозака” розмірковувала на цю тему: “Навіщо взагалі щось робити – навіщо мити голову, навіщо читати “Мобі Діка”, навіщо закохуватися, навіщо дивитися шість годин “Ніколаса Нікльбі”, навіщо турбуватися про американську інтервенцію в Центральній Америці, навіщо витрачати час на те, щоб вступити до правильних шкіл, навіщо танцювати під музику, якщо всі ми просто рухаємося до одного й того самого неминучого кінця? Короткість життя, продовжую я, робить усе безглуздим, коли я думаю про тривалість смерті. Коли я дивлюся вперед, усе, що я бачу, – це моя остаточна кончина”[ix].
Так, це були почуття неспокійної молодої жінки. Але як щодо атеїста Браяна Мейджі (1930-2019), чиє життя, за його власним зізнанням, протікало чудово, доки в середньому віці його не осінило, що означає його смерть, коли б вона не настала? “Якщо мене ось-ось поглине вічна порожнеча, то все, що я робив, не мало б ані найменшого значення: писав я великі книжки чи став міністром закордонних справ, щасливо чи нещасливо одружився або виявився невдахою в усьому – ніщо з цього не мало б ані найменшого значення ані для мене, ані для будь-кого іншого, коли всі ми станемо нічим, як усі і збиралися стати, включно з тими, хто ще не народився”; що тому не буде жодної різниці, коли я помру, і не було б жодної різниці, якби я ніколи не народився; що я в будь-якому разі буду вічно тим, ким я був би, якби ніколи не народився; що немає жодного сенсу ні в чому, жодного сенсу ні в чому; і що в решті решт усе – ніщо. “[x]
Досить голосно сказано, але, з огляду на його передумови, – зворушливо.
Перелопативши мистецтво, науку, літературу, музику і філософію, сподіваючись знайти відповідь, Мейджі наприкінці своєї книжки зізнається, що “зрештою у мене немає жодних рішень. Зараз я так само спантеличений великими метафізичними питаннями мого існування, як і в дитинстві, – ба більше, тому що моє розуміння глибини і складності самих питань зараз набагато ширше” [xi]
Що? Перегляд “Гамлета” в “Глобусі”, або прослуховування Дев’ятої симфонії Дворжака, або читання “Критики чистого розуму” не розв’язали проблему його смерті й безглуздості, що набила оскому? Сюрприз із сюрпризів.
Логіка вічності
Неважко, в усякому разі з християнського погляду, зрозуміти наше презирство до того, “коли деморалізуюча тінь смерті вислизає зі своєї нори та стелеться по нашому шляху, прямуючи на якусь зустріч”[xii], особливо тому, що ми знаємо, що ця зустріч зрештою буде нашою. Ми були створені, щоб жити вічно. Такий був початковий план. Людські істоти ніколи не повинні були вмирати. Дерево життя мало дати нам вічне життя. “Ось, людина стала як один із Нас, щоб знати добро і зло. І ось, щоб вона не простягнула руки своєї і не взяла також від дерева життя, і не їла, і не жила вічно” (Бут. 3:22).
Одна лише логіка вказує на абсурдність смерті. Вуха мають мету, повітря має мету, бруд має мету, сонце має мету, спинномозкова рідина має мету, гравітація має мету, коліна мають мету, вода має мету, і так далі, і так далі. …І все ж усі ці та незліченні інші цілі, настільки тонко продумані й велично збалансовані, зводяться до безглуздості? Як може так багато окремих і кінцевих речей – повних точок і багатих цілей – так майстерно кульмінувати в безглуздості? Це як ряд цілих позитивних чисел, що дорівнюють нулю або менші за нуль. Це не логічно.
Австрієць Курт Гедель (1905-1978), якого вважають найвидатнішим логіком з часів Арістотеля, стверджував, що знайшов логічну ваду в Конституції США, яка може призвести до диктатури, коли готувався до американської натуралізації. Під час слухань щодо його натуралізації він почав розповідати про цю ваду судді, поки Альберт Ейнштейн (який супроводжував його), побоюючись, що Курт поставить під загрозу його заяву, не зупинив свого друга.
У листі до своєї старої матері, яка була близька до смерті, Гьодель застосував свою логіку в іншій сфері. “У своєму останньому листі ти ставиш важливе запитання, чи вірю я, що ми зустрінемося в майбутньому. З цього приводу я можу сказати тільки таке: Якщо світ влаштований раціонально і має сенс, то це має бути так. Адже який сенс у тому, щоб породити істоту (людину), яка має таке широке поле можливостей власного розвитку і взаємин, а потім не дозволити їй реалізувати й 1/1000 від цього. Це було б приблизно так само, як якби хтось заклав фундамент будинку, витративши на це багато сил і грошей, а потім знову пустив усе на самоплив. Чи є у людини підстави вважати, що світ влаштований раціонально? Я вважаю, що так. Адже він, звісно, не хаотичний і не довільний, навпаки, як показує наука, у всьому панують найбільша закономірність і порядок. … . . . Звідси прямо випливає, що наше земне існування, оскільки саме по собі воно має вельми сумнівний сенс, може бути лише засобом досягнення мети для іншого існування”[xiii].
Іншого існування? Наприклад, на “новому небі і новій землі, на яких мешкає праведність” (2 Пет. 3:13)? Звичайно. І, незважаючи на весь галас атеїзму, побудованого на стрибках з ноги на ногу, на догматичному слідуванні ідеології та на чистій софістиці, на боці тих, хто вірить в Ісуса і в Його обіцянки вічного життя в новому бутті, – логіка і розум, причому навіть несправедливо, на нашому боці.
По-перше, як писав Іоанн про Ісуса: “Усе через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути” (Івана 1:3). Усе, що “створено”, тобто все, що колись не існувало, але потім з’явилося, сталося тільки завдяки свідомій творчій силі Бога. Скільки б космогоністи не міркували про ранній Всесвіт, аж до передбачуваної однієї трильйонної частки секунди після Великого вибуху (Бог сказав “Вибух!”, і ось він стався), вони все одно не можуть пояснити походження енергії, матерії, часу та складних фізичних законів, притаманних їхній гіпотезі створення Великого вибуху – принаймні, не припускаючи, що матерія, енергія, час та фізичні закони існують від самого початку. У зв’язку з цим виникає запитання: звідки взялися ці природні речі (матерія, енергія, час, фізичні закони)? Вони не могли виникнути самі по собі, як MacBook виник сам по собі, і стверджувати, що вони якимось чином виникли, – це стрибок віри в ірраціональність. Замість цього вічно існуючий Творець, який існує до і поза світом природи, створив світ природи. Хто ще?
І хоч би як нас бомбардував панівний світогляд під непогрішно дельфійською назвою “наука”, що догматично заявляє й не сприймає жодних розбіжностей, що весь дизайн, краса й функції життя на Землі виникли лише випадково, без найменшого натяку на навмисність, – незважаючи на все це ідеологічне промивання мізків, дизайн і навмисність кричать про закономірності світу природи. Усе, від поодиноких клітин до людського мозочка, настільки очевидно й цілеспрямовано спроектовано, та ще й запаморочливо могутнім Творцем, що тільки ті, чиї серця налякані моральними наслідками цього Творця (ось чому їм потрібне Євангеліє), засліплюють свій розум, щоб зрозуміти, що перебуває просто перед їхнім обличчям.
І незважаючи на все, що висококритична наука пред’являє Писанню, пророцтва, деякі з яких здійснилися через багато століть після написання (вражає, коли метеорологи часом не можуть правильно передбачити погоду на завтра), дають переконливі підстави довіряти біблійним обітницям. А пророцтва про Ісуса, особливо про Його смерть і воскресіння, особливо про Його воскресіння – (врешті-решт, римляни розіп’яли багатьох євреїв, але тільки один, Ісус, воскрес із мертвих), дають неспростовні докази для довіри до обітниці вічного життя, яку Його смерть і воскресіння пропонує тим, хто вимагає її вірою.
“Бо відплата за гріх – смерть, а дар Божий – життя вічне у Христі Ісусі, Господі нашому” (Рим. 6:23).
“у надії вічного життя, яке обіцяв незмінний у слові Бог від початку віків” (Тит. 1:2).
“Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Іоанна 3:16).
“І Я даю їм життя вічне, і не загинуть повік, і ніхто не викраде їх із руки Моєї” (Івана 10:28).
“Подвизайся добрим подвигом віри, тримайся вічного життя, до якого ти і покликаний, і сповідував добре сповідання перед багатьма свідками” (1 Тим. 6:12).
“І всякий, хто залишив хати, або братів, або сестер, або батька, або матір, або дружину, або дітей, або землі, заради Моїх імен, отримає стократно, і успадкує вічне життя” (Матв. 19:29; див. також Данила 12:2; Іоанна 6:54; Іоанна 10:28; Діянь 13:48; Тита 3:7; Іуди 21; Римлян 6:22 і т. д.).
Це дуже багато обіцянок. І в світлі проблеми смерті, яка позбавляє життя мети, коли, вочевидь, життя має мету, ці обіцянки надають сенсу тому, що в іншому разі не мало б сенсу. І оскільки смерть як кінцевий кінець нелогічна та ірраціональна в реальності, яка сама по собі логічна і раціональна, для нас логічно і раціонально вірити в біблійні обіцянки вічного життя, і нелогічно та ірраціонально не вірити.
[Dobyns, Stephen, Cemetery Nights (New York; Penguin Books, 1987), p. 32
[ii] Гоголь, Микола, Мертві душі (Нью-Йорк; Random House, 1923), с. 75.
[iii] Боуден, Марк, Хюе 1968: переломний момент американської війни у В’єтнамі (Grove Atlantic) Kindle Edition.
[iv] Феррі, Люк. A Brief History of Thought: A Philosophical Guide to Living (Learning to Live) (HarperCollins), с. 13, Kindle Edition.
[v] Там же (с. 12).
[vi] Кейв, Стівен. “Безсмертя: прагнення жити вічно і як воно керує цивілізацією” (Crown), с. 2 Kindle Edition.
[vii] https://time.com/6315607/bryan-johnsons-quest-for-immortality/
[viii] Dowd, Michael, Thank God for Evolution: How the Marriage of Science and Religion Will Transform Your Life and Our World (Penguin Publishing Group), p. 94. Kindle Edition.
[ix] Вуртцель, Елізабет. Prozac Nation: Young and Depressed in America (HarperCollins), с. 29, Kindle Edition.
[x] Magee, Bryan, Confessions of a Philosopher (New York; Random House, 1997), p. 252.
[xi] Там же, с. 433, 434.
[xii] Голдбарт, Альберт, Звичайні люди (Міннеаполіс; Greywolf Press, 2012), с. 178.
[xiii] Budiansky, Stephen, Journey to the Edge of Reason: The Life of Kurt Gödel (W. W. Norton & Company), pp. 267, 268, Kindle Edition.
Кліффорд Гольдштейн – редактор посібника з вивчення Біблії для дорослої суботньої школи. Його остання книга – “Воскреслий: Пошук надії в порожній труні”.
За матеріалами Adventist Review